Пам’ять та ідеологічна монополія (Erinnerung und ideologisches Monopol)

Михайло Мінаков / Mikhail Minakov |

У наші дні пострадянські і посткомуністичні суспільства переживають період посилення ілліберальних тенденцій (Freedom House, 2018). Україна, попри значний ліберальний спадок Євромайдану, не оминула цієї тенденції. З-поміж багатьох проявів цього ілліберального повороту, одним з найнебезпечніших для демократичного і правового розвитку України є спроба запровадження ідеологічної монополії.

У цьому дописі я розгляну спробу ідеологічної монополізації на прикладі діяльності Українського інституту національної пам’яті. Зокрема, я розгляну як саме пов’язані (а) пам’ять та ідеологія, (б) держава та ідеологічна монополія, та, нарешті, (в) як це реалізується на практиці УІНП.

Пам’ять та ідеологія

Пам’ять – це складна когнітивна спроможність, спрямована на взаємодію з подією в минулому, тобто з тим, що вже-не-є. У судженні пам’яті є три ключових елементи: суб’єкт пам’яті, перебіг акту утримування в пам’яті та об’єкт пам’ятання (наприклад, певна подія, яка утримується в фокусі пам’яті). Поєднання усіх трьох елементів відбувається, коли суб’єкт актуалізує минуле, роблячи його наявним натепер (Berek, 2009; Olik, 2007).

Суб’єктом пам’яті є жива людина, в усій багатоманітності її присутності в світі. Проте, в студіях колективної пам’яті дослідники часто вдаються до переносу уявлення про суб’єкта пам’яті на певну групу. І в випадку такого переносу часто забувають, що «групова пам’ять» – це лише метафора. Так, наприклад, у нещодавно оприлюдненому дослідженні колективної пам’яті європейців автори говорять про «таких колективних, корпоративних акторів, як, наприклад, музеї, політичні партії чи уряди держав» (Gerhards et al., 2017: 18). Тисячі книг і статей з історії, соціології та політичної теорії пам’яті засновано на цій метафорі.

Поза сумнівом, метафора суб’єкта колективної пам’яті має солідне обґрунтування в працях Поля Рікера, Яна та Алейди Асман, Моріса Гальбвакса чи П’єра Нора (Ricoer, 1986; Asmann, 2006; Halbwachs, 1985; Nora, 2005). У цей спосіб така метафора дозволяє отримати вихід на розуміння культури, суспільства, спільноти чи інституції. Розмаїття таких метафоричних суб’єктів настільки значне, що Ян та Алейда Асмани (2006) мали зрештою розрізнити три базових форми неіндивідуальної пам’яті: культурну, соціальну та колективну.

Однак попри це розмаїття, важливо утримувати в фокусі наслідки зазначеної метафори: всі неіндивідуальні форми пам’яті співвіднесені не тільки з людським досвідом минулого, але передусім із уявними образами пройдешнього. Соціальна уява застосовує ці образи минулого для визначення своїх групових меж, тобто ствердження «себе» та «іншого». У наш час соціальну уяву використовують для мобілізації населення певної території і перетворення його, приміром, на уявну спільноту «нації» (Anderson, 1991; Acquisti & Gross, 2007). У такий спосіб колективна пам’ять проявляє свою ідеологічну функціональність.

Тут важливо наголосити, що ідеологічна функція колективної пам’яті походить зі структури досвіду як такого. Один з важливих висновків соціальної феноменології полягає в тому, що базові структури досвіду проявляють його як інтерсуб’єктивний, тобто водночас індивідуальний та соціальний (Schütz & Luckman, 2003; Berger & Luckman, 1967). Інтерсуб’єктивна структурованість досвіду проявляється в тому, що індивідуальний досвід водночас посилається на безпосередньо відомий індивідові світ (довкілля) зі світами анонімності (спільноствіт, передсвіт та післясвіт (Mitwelt, Vorwelt und Nachwelt)). У безпосередньо досяжному довкіллі індивід співприсутній з іншими індивідами та речами, може вступати у взаємні стосунки та зв’язки, і бути автором значень і смислів, якими послуговуєтеся. Однак три інших світи принципово недосяжні для індивідуальних акторів. Спільносвіт сповнений сучасниками, стосунок з якими так ніколи і не буде встановлений; передсвіт «населяють» досвіди предків; післясвіт – це світ нащадків. В жодному з цих світів безпосередність досвіду неможлива, тож тут досвід послуговується орієнтувальними засобами опосередкування порозуміння зі світом – «типізованими очікуваннями», підпорядкованими сильним соціальним унормуванням.

У випадку колективної пам’яті ідеться про такий клас типізованих очікувань, що стосуються недосяжного досвіду минулих поколінь. Усі смисли цього світу походять з минулого: їх колись було сформовано вже-не-присутніми і передано часовоспецифічними засобами опосередкування. Тому можливість інтерсуб’єктивного порозуміння тут сильно модифіковано.

Таким чином, індивідуальна пам’ять є лише частиною досвіду. Більшість змістів, якими послуговуються люди, мають анонімну природу й походять – завдяки типізованим засобам мови, інституцій тощо – з світів опосередкованого досвіду (Schütz & Luckmann, 2003; Berger & Luckmann, 1967). А спогади (змісти пам’яті, зокрема групової) мало стосуються подій минулого.

Цей висновок не означає, що пам’ять неважлива. Пам’ять має значливість, однак особливого ґатунку. Всі форми групової пам’яті мають ідеологічний застосунок: даючи типізовані моделі, людей збирати, ділити, мобілізувати і приписувати смисл їхньому спільному життю. Саме тут важливі теорії ідеології Кліфорда Ґірца та Поля Рікера, які вказують на амбівалентність ідеології: з одного боку, вона приписує смисл існуванню груп людей, а, з іншого боку, поділяє групи на частини, символічно визначає їх та призначає їм відмінності. Саме завдяки цим суперечливим функціям ідеологія уможливлює порозуміння між людьми, та родить його нескінченно складним та багатозначним (Geertz, 1964; Ricoeur, 1986).

Таким чином, колективна пам’ять є ідеологічно сформована. Це, наприклад, означає, що національна пам’ять та її колективні змісти-спогади (разом із іншими формами ідеології) бере участь у визначенні доступу до «національних ресурсів» та центрів влади. Національна пам’ять та колективні спогади формують набори колективних ідентичностей, а так і приписують, які саме соціальні групи політичної спільноти матимуть доступ до ресурсів, чи будуть включені з нього. У випадку монополії на групову пам’ять в межах певної політичної системи постає можливість для колективістичних авторитарних та тоталітарних режимів.

Держава та ідеологічна монополія

У сучасній теорії держави, держава визначається через сукупність монопольних функцій, що дозволяють контролювати населення певної території, надавати йому унікальні послуги і відтворювати ресурси для виконання цих функцій (Tilly 1992: 23 і далі; Ghani & Lockhart 2008: 128 і далі). При цьому ідеологічна монополія в переліку цих функцій випущена з переліку. Це пов’язано з тим, що така функція з огляду на вимогу верховенства права, яка в політично-правових термінах виражає онтологічну специфіку суб’єкта досвіду, не є легітимною. Тож у сучасній теорії держави, яка сама по собі має суперечливий ідеологічний статус, ідеологічна монополія держави перебуває в статусі нелегітимної, ворожої свободі громадянина і правам людини.

Разом з тим, сучасні держави іноді практикують цю монополію засобами міністерств освіти, комітетів у справах ЗМІ та масових комунікацій, різних органів, що управляють суспільною мораллю, мистецтвом, кіном тощо. У радикальних випадках ця функція слугує тоталітарним ідеократіям на кшталт нацистської Німеччини, сталіністського Радянського Союзу, післяреволюційного Ірану чи теократичного ІДІЛу. У цих випадках домінуюча ідеологія артикульована та впроваджена специфічними інституціями, що гарантують монополію ідеології і придушують ідеологічний плюралізм.

У ліберальних державах ідеологічна функція розпорошена між різними органами влади та суспільними/культурними інституціями. Це розпорошення запобігає монополізації та впроваджує ідеологічний плюралізм.

Посттоталітарні політичні системи, зважаючи на травматичний історичний досвід громадян, намагаються встановити запобіжники для відновлення ідеологічної монополії. Так, наприклад, такий запобіжник намагалися сформулювати батьки української Конституції. Стаття 15 Конституції встановлює: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності».

Іншим прикладом запобігання встановлення ідеологічної монополії були центральноєвропейські люстраційні установи, що мали провести своєрідну «терапію» посткомуністичних суспільств і їхньої пам’яті після десятирічь жорсткого впровадження ідеологічної монополії. Чехословаччина, приміром, заснувала Інститут національної пам’яті в 1991 році, Угорщина – в 1993, а Литва у 2000 (Портнов, 2014). У дев’ятиліття між 1991-2000 рр. інститути пам’яті були владними установами, що формували пам’ять про тоталітарне минуле власних суспільств та мали за завдання не дати можливість лідерам комуністичних режимів чи агентам спецслужб повернутися до влади. Фактично йдлося про те, що ці інститути мали відновити ідеологічний плюралізм у посткоммуніситичних суспільствах. Сьогодні, коли відбувається ілліберальний поворот в Центральній Європі, важко сказати, наскільки ефективними – з огляду на цінності свободи і верховенства права – були ці установи. Однак люстраційні установи – це важлива і суперечлива спроба управління груповою пам’яттю з метою відновлення ідеологічного плюралізму.

Український досвід з управління колективною пам’яттю

Набагато пізніше, в ХХІ столітті, коли посттоталітарна ситуація вже не була актуальною, модель інститутів пам’яті запозичили українські еліти, заснувавши Український інститут національної пам’яті (УІНП). Цей інститут було введено в політичну систему в умовах культурного, ідеологічного і політичного багатоманіття в результаті спроби еліт контролювати цей плюралізм.

УІНП було засновано рішенням уряду в 2006 році (Кабінет Міністрів України, 2006). Інститут був органом виконавчої влади, що мав відповідати за історичну обізнаність українського суспільства, відновлення пам’яті українського народу про боротьбу за державність тощо (там само). Президент Ющенко та пов’язані з ним групи інтелектуалів мріяли про установу, яка опікуватиметься українською колективною ідентичністю та «об’єктивною історією». Зокрема, інститут мав виконати два проекти: (а) вивчення Голодмору та поширення про нього інформації та (б) вивчення героїзму борців за незалежність України в ХХ столітті (Кабінет Міністрів України, 2006; Касьянов, 2018: 122 і далі).

У цей період, УІНП сполучав ідеологічну і наукову функції. Однак, судячи з моїх інтерв’ю з тогочасними працівниками інституту, політико-ідеологічні завдання домінували. Так, прикладом такого домінування можна вважати кількісні показники жертв Голодомору, визначені політиками ще до проведення досліджень (Ющенко, 2009). Так само, ознакою ненауковості була спроба використати дослідження працівників інституту для підтвердження статусу «героїв» для вождів націоналістичного руху середини ХХ століття. Ідеологічні та дослідницькі завдання не збігалися або суперечили одне одному.

2010 року інститут знов став жертвою політичної кон’юнктури. За часів правління Віктора Януковича, інститут було переформовано на частину Кабміну (Кабінет Міністрів України, 2011). Під очільництвом представника компартії, інститут випав з числа впливових ідеологічних структур пострадянської України до 2014 року.

Піку своєї впливовості УІНП досяг після Євромайдану. В 2014 році інститут знов став окремим виконавчим органом, якого поєднував владні, ідеологічні, пропагандистські та дослідницькі завдання (Кабінет Міністрів України, 2014a). Особлива ж роль інституту настала, відколи – без дискусії та перегляду – було затверджено т. зв. «декомунізаційні» закони (Касьянов, 2018: 146 і далі). Серед ідеологічних завдань інститут впроваджував уявлення про рівноцінність націонал-соціалізму та комунізму як тоталітарних режимів, контроль за використанням націонал-соціалістичних та комуністичних символів, надання особливого правового статусу борцям за незалежність, встановлення нових свят та перейменування міст і вулиць. Фактично, інститут набував статус владного інституту, що мав ідеологічно оформляти часові й просторові виміри життя населення України після 2015 року.

Прикладом такого часово-просторового втручання в повсякденне життя людей і громад можна вважати практику символічної «декомунізації» міст и вулиць. Понад півтори тисячі міст і селищ змінили свої радянські назви (УІНП, 2018а). У цій зміні проявила себе специфічне ідеологічне підґрунтя т. зв. «декомуніазції»: у виборі нових чи старих назв домінувало уявлення про те, наскільки «українською» є нова назва. Так, Артемівську було дозволено повернути старе дорадянське ім’я Бахмуту. Однак цього не можна було Дніпропетровську/Катеринославу/Дніпру чи Кіровограду/Єлисаветграду/Кропивницькому.

Практики інституту офіційно визначають часово-просторові та символічні уявлення про минуле країни та намагаються монопольно вплинути на визначення «нашого» і «чужого» для розмаїтих груп українського населення.

Ідеологічна монополія намагається спростити уявлення громадян про складне поліфонічне минуле і сучасне розмаїття країни. Намагаючись брати участь в здійсненні цієї монополії інститут як орган влади фільтрує, контролює та модифікує групову пам’ять. У цьому процесі різні групи громадян опиняються або в центрі цієї пам’яті, або за її межами. Тим самим підриваються засади громадянської солідарності й рівності на користь інших, неправових ідеологічних засад, які посилюють ілліберальні тенденції в українському суспільстві.

Бібліографія

Acquisti, A., Gross, R. 2007. Imagined Communities: Awareness, Information Sharing, and Privacy on the Facebook. Fr./M.: Springer.

Anderson, B. 1991. Imagined Communities. London: Verso Books.

Kommentar verfassen

Trage deine Daten unten ein oder klicke ein Icon um dich einzuloggen:

WordPress.com-Logo

Du kommentierst mit Deinem WordPress.com-Konto. Abmelden /  Ändern )

Twitter-Bild

Du kommentierst mit Deinem Twitter-Konto. Abmelden /  Ändern )

Facebook-Foto

Du kommentierst mit Deinem Facebook-Konto. Abmelden /  Ändern )

Verbinde mit %s